НЕПЕРЕМОЖНА ТЕРИТОРІЯ РЕВОЛЮЦІЇ

9 жовтня 2001р. виповнюється 34-тя річниця загибелі Ернесто Че Гевари

Олександр Хоменко, "ЗМІНА", 2001-07-19 13:58:00

ВІДНАЙДЕННЯ БІОГРАФІЇ

Як знати, його життя чи ненайкраще у двадцятому столітті надається для творення біографічного роману. Факти, події, окремі підробиці життя кубинського аргентинця вже стали основою для незчисленної кількості ігрових та документальних фільмів (та обставина, що з усього цього безмежжя українському телеглядачеві продемонстрували лише низькоякісну пропагандистську стрічку, в якій Омар Шариф у ролі Че грабує бідних селян, підписує смертні вироки і з величезною насолодою власноручно розстрілює беззбройних людей, теж про щось-таки свідчить), публіцистичних книг, політологічних досліджень, а також творів суто художньої літератури - згаємо лише чудове оповідання Хуліо Кортасара "Возз'єднання", наприклад. Жоден інший політичний діяч у сторіччі, що минає, - а серед них були великі добротворці і великі злочинці, авантюрники, шукачі пригод і конформісти, лякливі споглядальники апокаліптичних збурень - не виповнив своє історичне "тут-і-тепер-перебування" наснаженістю настільки загострено персоналістичною, щоб тотальність його внутрішнього світу (термін "тотальність" тут використовується невипадково: саме Че володів подивугідною здатністю інтегрувати в завершений і самодостатньо-цілісний континуум власної екзистенції все різноманіття своїх конкретних буттєво-інтелектуальних оприсутнень), і для сучасників, і для наступних поколінь зберігала власне позитивне ціннісне навантаження, навіть і втрачаючи безпосередню пов'язаність з певною ідеологічною позицією.

Не йдеться, отже, наразі лише про те, що на теперішній політичній карті світу виразно виокремлюється т. зв. "геваристи" (перуанський МРТА, бійці якого захопили 1996-го року посольство Японії в Лімі, є організацією увіч геваристською), подібно до того, як існують троцькісти, маоїсти чи кейнсіанці. "Дух Че Гевари" - формула з модного нині пєлєвінського роману - означує в сучасній реальності інтенцію беззаперечно виразну, хоча, можливо, і вербально неоформлену, в межах якої подивугідним чином єднаються взаємовиключні протилежності. Культове ставлення лівих до цієї постаті зрозуміле і не потребує докладного аналізу, але ось факти з дещо іншого ряду - переліку: прихильну оцінку діяльності Че Гевари під час свого візиту на Кубу Іван-Павло ІІ, його портрети віднаходимо в друкованому органі УНСО - часописі "Націоналіст", "кавказським Че" називають Шаміля Басаєва і т. ін. Знайомі, напевно, кожному обриси худорлявого обличчя в береті з п'ятикутною зіркою (стилізована фотографія А. Корди, що її часто використовують як елемент найрізноманітнішої політичної символіки, а останнім часом - також на етикетках пляшок горілки та пива) в багатьох випадках вже стала звичайнісіньким товарним знаком - "брендом", призначення якого - привернути увагу потенційного покупця. Але чому цю увагу таки вдається привернути? Чому ніхто, окрім фахівців-істориків, не впізнає на фото Лоуренса Аравійського - людину з не менш карколомною біографією? До того ж слід врахувати і ту обставину, що реальні (підкреслюємо - реальні) наслідки військово - політичної діяльності легендарного команданте команданте були не надто вагомими. Так, він був одним з вождів кубинської герільї проти Батісти, але він був іноземцем на цьому острові (громадянство Куби він отримав вже після перемоги революції), і за рівнем свого авторитету він поступався іншим керівникам повстанців - Фіделю та Раулю Кастро, Каміло Сьєнфуегосу. Його плани пришвидшенної індустріалізації Куби і сторення автаркічно-незалежної від сусідів (у першу чергу - США) економіки так і не були втілені в життя. Окрема розмова - про експедиції, які Че Гевара очолював особисто: операція в Конго закінчилась повним провалом, болівійська епопея, незважаючи на те, що вона стала одним із центральних міфів доби, в плані суто практичному теж була неуспішною. Континентальна війна проти імперіалізму, на початок якої він так розаховував, ні тоді, наприкінці 60-х, ні тепер, наприкінці 90-х, так і не зматеріалізувалася. Залишившись без підтримки місцевої промосковської компартії, загін Че Гевари був досить швидко знищенний військовими (взагалі, болівійці, на відміну від колумбійців, гватемальців, перуанців, не витворіли міцних традицій партизанської боротьби, обмежившись у цьому плані досить-таки неуспішними спробами). І хоча зараз в Болівії існує невилика група під назвою Національно-визвольна армія (загальною чисельностю десь до ста чоловік), члени якої вважають себе продовжувачами герільї Че Гевари, але вести мову про якийсь її вплив на політичне життя країни - безсенсово.

Але, попри все це, в добу, чи не найхарактернішою особливістю якої є, за О.Мандельштамом, катастрофічна загибель біографії, біографії як явища онтологічного, буттєво - закоріненого (Якими є біографії тов. А.Мікояна, В.Куйбишева, А.Жданова? У них відсутні біографії, у них є лише перелік партійно - адміністративних посад, які вони обіймали. Що залишається в біографії прем'єр-міністра Х. середньостатистичної європейської країни У.? Фуршети і "зустрічі з іноземними делегаціями"), Че Гевара зберігає свою індивідуальність, і то не лише як партизанський ватажок (це - найлегше: в такій ситуації сама специфіка "існування на межі", межі життя і смерті сприяє тому, що особистість віднаходить у собі здатність протистояти тиску "відчуженого світу"), але і як державний функціонер - директор Національного банку Куби, міністр її промисловості, керівник Центральної ради планування і т.ін. Перефразовуючи всім відомий вислів українського філософа, можна сказати, що бюрократичні інституції "ловили його, але не впіймали". Пошуки пояснення цього феномена з необхідністю виводять нас і на латиноамериканські контексти тієї доби (антиімпералістична спрямованість наймасовіших політичних рухів у цьому регіоні, їх "емансипаційна" - в Марксовому розумінні цього поняття - вияскравленість - ці характеристики залишаються домінантними майже з часів С.Болівара), і на специфіку "особистої інтелектуальної історіі" Че Гевари, про подробиці якої в "офіційній" радянській біографії Че (вона належить перу кадебіста Й.Лаврецького) майже нічого не повідомлялося. І на те були свої причини: команданте не відзначався особливою "ідеологічною цнотливісттю", був добре знайомий з роботами Л.Троцького, Г.Маркузе (його "Радянський марксизм" стояв на бібліотечній полиці Че Гевари в його гаванському будинку), Мао, Р.Гароді, З.Фройда.

Че також був одним з найкращих для свого часу знавців та інтерпретаторів творчості Ж.-П.Сартра, з яким він був знайомий особисто. А слід нагадати, що Сартр, незважаючи на всю його лівизну, в СРСР сприймався як ворог: він був автором гостро антисталіністської (у нас її називали антирадянською) п'єси "Брудними руками", рішуче виступав проти радянської окупації Чехословаччини у 1968-му р. і підтримував різних "екстремістів", які псували "совку" всю його добре налагоджену зовнішньополітичну гру. Напевне, саме знайомство з ідеями французського філософа зумовило ту суто екзистенціалістську наснаженість і його філософсько-публіцистичної спадщини, і, власне, самого його існування як буттєвого факту, що вона так часто залишається поза увагою численних "геваристів".

Для підтвердження вищенаведеної тези досить послатися хоча б і на есей Че Гевари "Соціалізм і людина на Кубі" (1965). Але ни лише на нього: коли в своєму посланні до "Триконтиненталю" Че говорить про "трагічну самотність в'єтнамськоно народу", то тут маємо справу з "політичною конкретизацією" суто екзистенціалістської мислительної категорії "самотності" ("закинутості в світ", "буття - без - захисту - в - максимально - ризикованному - ризику"). "Людина - це тривога" - слідом за К'єркегором та Сартром міг би сказати Че, але його "тривога" була позначена наскрізною та всеохопною історичністю, уреальнюючи безперервну напругу утопічної перспективи. Че "відкриває" для себе утопію, але утопію як трансцедентування наявного, утопію не в її завершеності, а в її ставанні та зростанні, і через цю "відкритість" виходить на витворення такої конфігурації власного "тут-і-тепер-перебування", яке вже не надається до інтеграції в унормований світ репресивної Системи. Мало сказати: він витворив міф про власну "життєву пригоду", про власну індивідуальну історію. Подібні міфи витворили Сталін і Гітлер, Муссоліні і Перон. Найголовніше, що з усих цих "харизматів" Че Гевара - єдиний, хто зберіг невідчуженим сенс власного існування. Харизматів та міфотворців у цьому столітті було більш ніж достатньо. Індивідульностей - лічені одиниці.

EL CHE DE AMERICA

"Че, що належить Америці" - так називали його друзі, підкреслюючи цим, що він не лише болівійський, чи гватемальський, чи кубинський революціонер, що він найперше - "людина Америки" (наразі - Латинської, виключаючи США, які сформувалися на іншій культурній традиції). Це відчуття континентальної єдності, спільності континентальної історії та континентальної долі, яке в своїй політичній практиці уреальнював Че Гевара, а у вимірах суто поетичних - Пабло Неруда (один з найулюбленіших поетів для Че), за великим рахунком і визначило координати його світоглядних шукань. Ще в Перу, святкуючи свій 24-й день народження, він заявив, що "латиноамериканський поділ на примарні та невизначені нації повністю фіктивний. Ми являємо собою єдину расу метисів, яка від Мексики до Магелланової протоки має явні ознаки етнографічної єдності. Скидаючи з себе кайдани жалюгідного провінціалізму, я біднімаю тост за Перу та за Об'єднану Америку".

Впевненність в однорідності континенту, який, на переконання Че, мав і спільні проблеми, і спільного ворога, лише зміцнила його мандрівка у пошуках майбутнього місця роботи (він побував у Тринідаді, Гайані, Чилі, Перу, Колумбії, Венесуелі), і Че Гевара остаточно "обирає революцію". "Я сам біжу - в той бік, куди стріляють", - скаже він дещо пізніше своїй першій дружині Ільді Гадеа. 1952-го року стріляти розпочали в Болівії, але тамтешній уряд, злякавшись можливої інтервенції янкі, почав спускати процес на гальмах. Че продовжує шукати "справжню революцію", і, здається, він її знаходить: 1953-го року в Гватемалі до влади приходить лівонаціоналістичний уряд Президента Хакобо Арбенса. У країні, яка до того часу була звичайнісінькою "банановою республікою", розпочинаються радикальні зміни: відбувається аграрна реформа і (а це найголовніше) націоналізується майно американської "Юнайтед фрут компані", яка протягом кількох десятиліть була реальним господарем країни, контролюючи в ній майже всі фінансові потоки (певним аналогом цієї "славної" організації на українських обширах є московський "Газпром"). Подібного нахабства до того часу США ще не бачили, тому заходи почали вживатися "адекватні": з території сусіднього Гондурасу на Гватемалу напала озброєна та вишколена ЦРУ армія найманців, "нерозпізнані літаки" із зафарбованною військовою символікою бомбардували гватемальські міста (1994-го подібні ж "нерозпізнані літаки" бомбардували Грозний, а російській військовий міністр "Паша Мерседес" переконував публіку, що "дудаєвські бойовики самі імітують вибухи житлових будинків"). Спроби Х. Арбенса вплинути на США за допомогою ООН були безрезультатними, а на прямий військовий конфлікт із північноамериканцями він не наважився. Ще до падіння революційного уряду Че робив відчайдушні спроби якось організувати оборону столиці країни від авіаударів, але кардинально змінити він вже нічого не міг. Емігрувавши після поразки Арбенса до Мексики, Че Гевара знйомиться там з кубинськими політемігрантами, а потім і з їх керівником - Фіделем Кастро, якого зовсім нещодавно перед тим випустили з батістівської в'язниці (хрестоматійний епізод кубинської історії зі штурмом казарм Монкада).

На той час Че Гевара вже вважав себе марксистом і комуністом, а Кастро ще був радикальним буржуазним політиком, одним з керівників Партії кубинського народу (т. зв. Партії ортодоксів). Він, за його власним визнанням, спробував було здолати таку вершину, як "Капітал" Карла Маркса, але зупинився лише на 370-тій сторінці. Че, отже, зацікавив Фіделя та інших кубинців саме як послідовний антиімперіаліст і теоретик континентальної боротьби, тому він, аргентинець за походженням, і був запрошений взяти участь в експедиції на Кубу (зазвичай латиноамериканські революціонери на той час рішуче відкидали саму можливість участі іноземців у вирішенні внутрішніх справ їхніх країн).

Участь Че Гевари в партизанській епопеї Сьєрра-Маестра достатньо добре висвітлена і, сказати б, міфологізована. Він стає одним з керівниківників герільї (але, звичайно, не "другим після Фіделя", як стверджують деякі надто екзальтовані його прихильники), на чолі Восьмої колони повстанців з боями проходить через весь острів і відкриває другий фронт в горах Ескамбрая. На початку 1959-го його бійці беруть штурмом місто Санта-Клара, і другого січня колона під керівництвом Че входить у Гавану. Спеціальним декретом його проголошують громадянином Куби (другий випадок за всю історію країни, у першому випадку кубинцем став один із керівників війни за незалежність). Че як представник нової Куби багато мандрує, зустрічається з лідерами країн "третього світу", представляє острів в ООН. Але головне для нього у цей час - пошуки тієї політичної сили, на яку б Куба могла спертися у своєму протистоянні США. І на те були свої об'єктивні причини: "Дядечко Сем", який наприпочатку революції поставився до неї досить прихильно, вважаючи, що Батіста себе справді дискредитував, а новий уряд посто вимушений буде проводити проамериканську політику, був вражений тим, що під час проведення аграрної реформи були націоналізовані плантації, які належали американським компаніям. "Хід у відповідь" не забарився: Штати різко скоротили імпорт кубинського цукру, позбавивши острів валютних надходжень. Фідель та його уряд вимушені були звернути свій погляд в бік СРСР та його союзників.

До речі, великою неправдою є твердження про те, що Москва підтримувала протибатістівську герілью. Її, герільї, організатором був "Рух 26 липня", ніяк з Москвою не пов'язаний, а промосковська Народно-соціалістична партія Куби відігравала в революції відверто другорядну роль (вона навіть співробітничала з Батістою протягом першого періоду його правління у 40-ві роки). У цьому сенсі цікавими є спогади чільного радянського партфункціонера Г.Корнієнка: "На засіданні в Москві в січні 1959-го Хрущов запитував: "Хто вони такі?" Але ніхто не відповів на його питання… Справді, ми не знали, хто такі кубинські повстанці". Але, діючи за принципом "ворог мого ворога - мій друг", Хрущов вирішив "усиновити" кубинську революцію: СРСР почав закуповувати у Кастро цукор, надав йому технічну та військову допомогу. Протягом певного періоду Че також разраховував на те, що за допомогою рядянських кредитів та радянських фахівців (а Че Гевара на той час обіймав посаду міністра промисловості) йому пощастить перебудувати кубинську економіку на соціалістичних засадах та провести швидку індустріалізацію до того часу майже суцільно аграрного острова. Однак незабаром він починає розуміти, що СРСР дбає виключно про власні інтереси, що Куба - це лише розмінна монета у грі великих світових потуг.

Візит до Радянського Союзу також явно не сприяв посиленню промосковських симпатій: Че був вражений величезним розривом у рівні життя партноменклатури та трудящих. На одному з урочистих прийомів він шокував своїх радянських колег запитаннями: "А що, тут пролетаріат теж їсть із французької порцеляни?". Карибська криза 1962-го року остаточно прояснила для Че Гевари ситуацію: СРСР пішов на домовленість із Штатами і забрав ракети, які охороняли Кубу, навіть не попередивши Кастро. Все це наклалося і на суто економічні труднощі: радянська допомога виявилась не такою великою, як на неї розраховували, якість значної кількості поставок з СРСР Че Гевара оцінював як "гній".

Зрештою, він доходить висновку, що нові радянські "друзі" Куби багато в чому не надто відрізняються від її давніх американських ворогів. 24-го лютого 1965-го року у своєму виступі на Другому економічному семінарі афро-азіатської солідарності в Алжирі він прямо звинувачує "Східний блок" в імперіалізмі: "Ми повинні домовитись про те, що соціалістичні країни, в певному сенсі, є співучасниками імперіалістичної експлуатації… Соціалістичні країни мають моральний обов'язок ліквідувати свою мовчазну співпрацю з експлуататорськими країнами Заходу". Це вже було занадто, тому Москва чітко дала зрозуміти Фіделю Кастро, що надалі вона подібного терпіти не буде. Безперечно, це було останньою краплею: Че переконує Кастро, що без революційного союзника на континенті Куба приречена на постійне балансування між імперіалізмами СРСР та США.

Настав час розпочинати герілью в "світовому селі". Першою спробою (відверто невдалою) була кубинська військова експедиція в Конго з метою підтримки боротьби спадкоємців Патріса Лумумби, але місцеві партизани повністю розчарували кубинського команданте: їх свідомість ще перебувала на рівні родо-племінному, вони не мали жодного уявлення про дисципліну і т. ін. Зрештою, група під керівництвом Че вимушена була залишити Африку. Че Гевару знову кличе його доля, його Латинська Америка. Він готує континентальну герілью, на роль бази для якої вони з Фіделем обирають Болівію (там зовсім нещодавно відбувся черговий військовий переворот і до влади прийшов реакційний режим). Стратегічною метою Че було влаштувати американцям "два, три… багато В'єтнамів": якщо вони ледве можуть дати собі раду із одним В'єтнамом, то декілька військових кампаній одночасно їх економіка вже точно не витримає (Цікаво, а якби Росія мала нині не одну лише Чечню, а й партизанські війни в Туві, Башкирії, Калмикії, Татарстані, якби народи Півночі - якути, евенки, чукчі - відмовилися б повільно помирати від російської горілки та російського "Газпрому", чи довго б протрималася б ця "залишкова імперія"?). Болівію кубинці обрали найперше через її зручне місцерозташування (ця країна межує з Аргентиною, Бразилією, Чілі, Перу та Парагваєм), отже полум'я партизанської війни з неї може перекинутись на весь континент. Ось тоді Сполучені Штати і змушені будуть вдатися до прямої військової інтервенції, а це вже стане "початком їхнього кінця".

На початку 1966-го в Болівію починають прибувати партизани. З'являється і Че Гевара (для цього він до невпізнанності змінює свою зовнішність). В долині річки Ньянкауасу купується ферма - майбутня база для табору. Але Че розуміє, що без підтримки місцевих комуністів герілья не матиме успіху. Він вступає в контакт з функціонерами промосковської компартії, але вони не можуть вирішити питання про підтримку майбутньої партизанської війни самостійно, без консультацій зі своїми "спонсорами", тобто Москвою. Ну а Москва… на що вона могла розраховувати в разі перемоги Че? На те, що він як лідер переможної революції стане розповідати на весь світ про становище робітників в СРСР та про співучасть соціалістичних країн в імперіалістичній експлуатації? І ніхто і ніщо його вже стримати не зможе? Ні, тов. Брєжнєв мав цілу купу власних проблем, як внутрішніх (українці, литовці, естонці протестували проти русифікації, кримські татари вимагали повернення до Криму), так і зовнішніх (Китай, Албанія, Чехословаччина), тому створення для себе власними руками ще однієї проблеми зовсім не входило в його плани. Тому Москва дала "болівійським товаришам" чітку й однозначну вказівку: герілью Че Гевари не підтримувати. Це однозначно дорівнювало смертному вироку: без підтримки місцевих партійних комітетів, без розгалудженої мережі зв'язків у всій країні партизани були приречені (Щоправда, наприкінці 70-тих Москва таки надала підтримку нікарагуанським повстанцям, але там була інша ситуація: сандіністи однозначно орієнтувалися на Кубу, а Кастро на той час вже міцно "сидів на голці" радянських поставок, тому очікувати на неприємності у разі перемоги Ортеги Білокам'яній не доводилося). Че ще намагається розірвати це фатальне коло, але американські інструктори вже підготували місцевих "рейнджерів" для боротьби з його загоном. 8-го жовтня 1967-го року поранений Че потрапляє в полон, а 9-го військові вбивають його в селищі Ігера: співпраця двох Систем і на цей раз підтвердила свою ефективність.

Французький письменник і репортер газети "Парізьєн" Жан Кормьє у своїй найновішій книзі "Че Гевара" цілком підставово зауважує: "Че турбував надто сильно як правих, так і лівих. Його затисли в лещата між двома велетнями. ЦРУ та КДБ полювали (з різних причин) на одну й ту ж дичину. ЦРУ відверто, з болівійськими рейнджерами, яких воно підготувало, а в затінку - КДБ, перешкоджаючи доступу повітря, аби він задихнувся.

ЛАТИНОАМЕРИКАНСЬКІ ЗОРІ НА УКРАЇНСЬКОМУ ХУТОРІ

Вже навіть звичайнісіньке перерахування основних дат політичної діяльності Ернесто Че Гевари (1956-1958 - участь у революційно-визвольній війні на Кубі; 1959 - призначення директором Національного банку Куби; 1961 - міністром промисловості; 1962 - початок підготовки контенинтальної герільї; 1965 - виступ в Алжирі з різкою критикою політики Москви; 1966 - початок болівійської епопеї; 9 жовтя 1967 - загибель Че) зазвичай викликатиме в українця лише рефлексії про парадокси світоісторичної хронології. Українська темпоральність натоді, як знати, мала зовсім інші виміри, зовсім іншу якість та зовсім інше наповнення. Іноді навіть важко повірити, що, зрештою, все відбувалося таки на одній і тій же планеті. Друга половина 50-тих для України - це перші, ще зовсім несміливі ознаки десталінізації, обережно-обачний і лякливий "реабілітанс": із в'язниць та заслання повертаються недонищені культурні діячі доби "Розстріляного Відродження" (Б. Антоненко-Давидович, З. Тулуб), у фахових виданнях вже можна вряди-годи натрапити на позитивні згадки про такі постаті, як М. Куліш, Г. Косинка чи В. Поліщук, хоча імена Хвильового, Шумського, Осьмачки все ще залишаються "табуйованими". Початок 60-тих - формування потужного руху "шістдесятників", київський Клуб творчої молоді, поезія В. Симоненка. 1965-тий - перша хвиля масових арештів (М. Осадчий, П. Заливаха, брати Горині, В. Мороз), прем'єрний показ фільму С. Параджанова "Тіні забутих предків" і виступ на ньому Івана Дзюби з протестом проти репресій. 1966-1967 рр. - бурхливий розвиток українського самвидаву, дисидентські матеріали з України широко друкуються на Заході і т. ін.

Для мешканців далекого південного острова, який переживає апогей свого протистояння із могутнім північним сусідом (1961 року відбувається вторгнення піготовлених американцями "опозиціонерів" на Плайя-Хірон, морська блокада Куби ледве не спричинила початок третьої світової війни) вищепоіменовані "епізоди українських буднів" видавалися, напевне, якимись картинами з життя марсіан. Як, до речі, і для українців - кубинські надії на згортання Радянським Союзом "політики мирного співіснування двох систем", пов'язані з приходом до влади нового керівника СРСР - Л. Брєжнєва. Різноспрямованість "конкретно-національних темпоральностей" підсилювалася, як багатьом видавалося тоді і видається тепер, повним взаємозапереченням ідеологічно-світоглядних орієнтацій. Та й з точки зору фактографічної, історико-документалістської, важко серед тогочасного українського "безчасся" помітити якісь конкретні сліди зацікавлення хоча б тими текстами Че, які - нехай і з цензурними купюрами - таки публікувалися Москвою у російських перекладах (справді чудова поезія Д. Павличка, присвячена пам'яті команданте, - швидше той виняток, який тільки підтверджує правило).

Військово-тактичні концепції "художника герільї" (так називав його Фідель Кастро) під ту пору вже могли серйозно вплинути на позиції визвольного руху в Україні. Пояснення цьому - цілком очевидні. В Східній Україні всіх "художників" подібного штибу ГПУ повиловлювало та повідстрілювало ще в кінці 20-тих - на початку 30-тих, готуючись до проведення спецоперації "Голод - 33" (таємний розстріл у 1929-му легендарного партизанського командира Юрка Тютюнника, який до того викладав "стратегію і тактику громадянської війни" в Харківській школі червоних старшин і цілком реально міг би перетворитися з "теоретика" на "практика" - надто показовий). Типово сільська герілья в Галичині (маємо на увазі УПА, яку деякі західні історики називають найефективнішим партизанським рухом другої світової війни) також вже була розчавлена репресивно-каральною машиною, хоча той факт, що "наші партизани", попри тотальний терор, масові депортації місцевого населення до Сибіру та Північного Казахстану та повну відсутність зовнішньої допомоги змогли протриматися від 1943-го аж по 1956-тий, заслуговує на нашу щонайглибшу повагу.

Але Че Гевара - це не лише теорія "вогнища", "звільнених зон" і тактика "оточення міста селом", найперше - це тотальність індивідуальної екзистенції, яку не можна звести до якогось одного поняття чи суми визначень, це віднайдення (бодай і ціною втрати соціального статусу в унормованій системі) справжньої свободи вибору, свободи сказати "так" і свободи сказати "ні". Че Гевара - це символ того європейського емансипаційного руху, який увійшов в історію під назвою "Травень 68-го" що його відлунням за "залізною завісою" була розчавлена танками "Празька весна" (а це вже на самісінькому кордоні з рідною ойкуменою). Визвольний, загостроно-персоналістичний "дискурс 68-го" уреальнювався і в українській ситуації, уреальнювався бодай і на рівні звільнення та олюднення мови - в якнайширшому сенсі цього поняття (Київська поетична школа, геніально-пророчий "Вертеп" Григорія Чубая, малярство Алли Горської та Івана Марчука). "Проходимо негероїчну смугу історії, де подвиг робить уже той, хто вихопився зі стану пасивного конформізму і йде за покликом сумління", - значить того таки 68-го у своєму есеї "Собор у риштованні" Євген Сверстюк, і в цих словах вчувається і "чегеварівський" етичний максималізм, і його трагічно-оптимістична "туга" за історією (ну справді, і навіщо "божевільному аргентинцю" була потрібна ота його континентальна революція? Працював би на своїй високій посаді в кубинському уряді і, не наражаючись на московське невдоволення, втілював у життя "доктрину Брєжнєва", отримуючи за це майже безкоштовну радянську нафту та промислове устаткування).

Че як практик революційної боротьби, як "мислитель у дії" став актуальним для України в добу національної революції 1988-1991 рр. (для прикладу, досить назвати лише захоплення студентами будівель Київського університету - подібні акції, надзвичайно популярні в Парижі 68-го, і до цього часу залишаються в арсеналі різних "геваристських" груп в Латинській Америці). Але ця революція виявилась незавершеною, попри окремі, суто формальні здобутки, її "горизонту очікувань" так і не вдалося досягнути (тут, напевне, не варто спинятися на причинах подібного стану речей - це тема окремої розмови). У подібній ситуації Че міг би говорити швидше про "пародію на революцію", але його спадщина, той комплекс ідей, що лежав в основі всієї його політичної діяльності і досі залишаються для загалу невідомими.

"Живучи в реальному світі, прагнути неможливого" - нині цей заклик Че Гевари когось здивує, когось привабить своєю загостреною парадоксальністю, але майже завжди подібна рецепція обмежуватиметься на "ковзання поверхнею" з певним позитивним чи негативним оціночним моментом (це вже залежить і від конкретно-культурологічного контексту, і від специфіки партійних уподобань "реципієнта"). Між тим, за В. Беньяміном, необхідність полягає не так в естетизації політики, як в політизації мистецтва: Че Гевара вже став "символом", але він мусить стати "проектом", стратегією індивідуально-особистісної та суспільної трансформації. Бо, "живучи в реальному світі", вона, особистість, навіть і для того, аби не розчинитися у все нівелюючій реальності репресивного соціуму, буде змушена "прагнути неможливого" (неможливого для апологетів Системи, ієрархії, бюрократії), адже саме в цьому прагненні - єдиний шанс на віднайдення власного автентичного буття. І тоді на світоісторичних обріях рокованої доби щасливих олігархів і "соціал-демократичних" адвокатів-політиків з кадебістським минулим знову обов'язково з'явиться худорлява постать мандрівного лицаря з латиноамериканської казки, віщуючи правдиве закінчення такого тривалого "сну розуму" з усіма його страхіттями.